Меню


Наша адреса

м. Долина Ів.-Франківської обл.,
пр. Незалежності, 19А,
тел. (03477) 2-81-36,
e-mail: library_dol@yahoo.com


Чекаємо вас

понеділок – п’ятниця
з 10.00 до 18.00 год.
вихідний – субота
неділя – з 10.00 до 17.00
останній четвер місяця –
санітарний день


Офіційна інформація


Інтернет-ресурси Долинщини

Долинська міська рада - офіційний сайт Центр надання адміністративних послуг Долинської міської ради
Відділ інвестицій і туризму Долинської міської ради Краєзнавчий музей «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів
Василіянський монастир на Ясній Горі в Гошеві Карпатський трамвай. Найкращий відпочинок в Карпатах


Відвідування



Актуально

     
Видатні особистості Долинщини Пам'ятаймо всіх поіменно
(герої Долинщини: 2014-…)

Знаменні дати 2024 року
Нові краєзнавчі видання
Наші видання:
 





Архів публікацій


Головна » Віртуальні виставки » Життя болю і мужності

Життя болю і мужності

(140 років від дня народження української письменниці, вчительки,
етнографа, культурно-громадської діячки Ольги Дучимінської)
 

На світі любові не є забагато!
Заки відійду хотіла б її роздать.
Роздавайте другим і любов і сонце,
Роздавайте, Друзі, заки ляжете спать!
Ольга Дучимінська

 
Ольга Дучимінська – письменниця-страдниця з ніжно-полум’яною душею і безмежною закоханістю в Людину та Природу. На Галичині її знали, як чудового публіциста, українську патріотку, відому діячку жіночого руху, народну вчительку, журналістку, культурно-громадську діячку, ініціаторку проведення Свята Матері.
О. Дучимінська народилася 8 червня 1883 року в с. Миколаєві Бібркського повіту (нині Пустомитівський район Львівської області) в родині народного вчителя Василя Решетиловича. Отримавши домашню освіту, Ольга продовжує навчання в жіночій виділовій школі в Станіславові, де працював катехитом мамин брат Й. Литвин. Через раптову смерть батька в 1897 році і грошову скруту її перевели до школи василіянок в Яворові. Потім вступає до вчительської семінарії у Перемишлі, де здобула фах народного вчителя (1902). Ольга обирає шлях батька і вчителює в народних школах Львівщини. Велика частка її життя пов’язана з Долинщиною. 18 років О. Дучимінська жила і вчителювала в с. Тяпче (1906-1919, 1925-1930). 1905 року Ольга виходить заміж за Петра Дучимінського – вчителя народних шкіл Жовківського повіту і вони разом направляються вчителювати в село Воля Задеревацька Долинського повіту, а через рік переїжджають у с. Тяпче. Саме в цей час ще маловідома вчителька надіслала Івану Франкові декілька своїх віршів і була приємно здивована, коли один із них надрукувала газета «Діло». З того часу поезії Ірми Остапівни (псевдонім Ольги Дучимінської) часто з’являлися на сторінках української періодики тих часів.
Вона була вчителькою не тільки в школі, а й поза школою, займалась дітворою, цікавилась історією села, народом і працювала для них: створює осередок «Просвіти» (1925), засновує у селі кооператив «Селянський Союз» (1926), організовує осередок «Рідної школи» (1927). На прохання селянок у гарячу жнивну пору організовувала дитячі захоронки (садки), навчала грамоти неписьменних дорослих, вчила економно вести домашнє господарство, опікувалася сиротами. Особливу увагу звертала на обдарованих дітей з бідних родин, збирала пожертви для навчання цих дітей, вишивала ночами сорочки, рушники, продавала їх, а за виручені гроші купувала вбрання для них. Письменниця щиро любила тяпчанців і була бажана в кожній сільській оселі. Про це свідчить той факт, що в 1925 році на прохання громади села Тяпче її знову переводять вчителювати в тяпчанську школу, з якої вона змушена була перейти працювати в 1919 році в село Ціневу Долинського повіту через постійні конфлікти з польською владою.
Село Тяпче дає їй багатий матеріал для творчості, саме тут вона записує з уст селян давні пісні, звичаї, традиції, саме тут була написана перша книжка «Китиця незабудок» (1911). Вихід у світ цієї невеликої книжечки привітали І. Нечуй-Левицький, С. Чарнецький, Н. Кобринська, О. Кобилянська.
Тут, на Долинщині, О. Дучимінська познайомилася з Наталією Кобринською і приєднується до феміністичного руху галицького жіноцтва. Для Н. Кобринської Дучимінська стала приятелькою, ідейною та духовною спадкоємицею. Своїй духовній неньці Наталії Кобринській вона присвятила новелу «Сніг». О. Дучимінська – автор низки літературознавчих статей про Н. Кобринську: «Жіночий рух у Західній Україні», «Тернистим шляхом», «Борець за долю жінок». Разом з Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою у 1912 році започатковують видання «Жіночої бібліотеки», в якому друкують кращі зразки світової літератури. Початок Першої світової війни перешкодив цій роботі.
З Першої світової війни не повернувся чоловік, ще маленькими померло двоє дітей, але вона ніколи не нарікала на свою долю, вірою і правдою служила рідному народові.
В Тяпче вона працювала до 1930 року і вийшла на пенсію через хворобу горла. Старожили села й понині згадують добрими словами свою вчительку.
Після виходу на пенсію її запрошують працювати у відділі критики та рецензій журналу «Жіноча доля», де вона працювала до 1939 року.
Після 1939 року Ольга Дучимінська – серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. У 1939-1941 pp. – вона екскурсовод, а 1944-1949 pp. – бібліотекар, молодший співробітник Етнографічного музею. Їздить у наукові експедиції, збирає матеріали про духовну та матеріальну культуру бойків і гуцулів, досліджує етнографічну діяльність І. Франка, Ф. Колесси.
Кілька разів їздила до Чехії, де її цікавив жіночий рух. Тут виголошувала реферати з життя українського жіноцтва. Саме в цей час пише низку цікавих статей та досліджень про народні звичаї, збирає матеріал про духовну й матеріальну культуру гуцулів і бойків, готує до друку кілька монографій, але ця робота письменниці залишилась незавершеною.
У роки фашистської окупації дала захисток Ірині Вільде, чоловіка якої було розстріляно. Вона для української культури врятувала Олексу Новаківського і цілу групу українських художників та письменників, які втікали від сталінських репресій. Ризикуючи життям, допомагала врятуватися єврейським сім’ям, а з відходом німців відмовилася виїхати з дочкою Оксаною на Захід.
У 1945 році виходить її повість «Еті» про геноцид євреїв, яка не сподобалась новій владі. О. Дучимінській запропонували написати твір про те, як українські націоналісти під час війни нищили євреїв, грабували і убивали своїх людей. Вона відмовилась.
23 листопада 1949 року 66-річну О. Дучимінську заарештовують, нібито у справі замаху на Я. Галана. Два роки, які тривало слідство, перебувала у в’язниці. 25-26 травня 1951 року її судив військовий трибунал. Вирок – 25 років таборів. Багато знущань зазнала в Сибірських спецтаборах, але ніколи не втрачала людської гідності. В зоні за клаптик паперу та олівець – карцер. Тому складені в таборі вірші Ольги Дучимінської вчили напам’ять і разом із звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину.
Після смерті Сталіна, 19 червня 1956 року, справа Ольги Дучимінської була переглянута. Строк скоротився до десяти років. 19 грудня 1958 року напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років. Деякий час самотньо жила у Львові. Не мала місця, де могла б спокійно доживати віку. Тихо переносила періодичні безпідставні образи преси, яка навішувала на неї різні ярлики.
Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті “Червоний прапор” і варшавських українських виданнях. 4 грудня 1972 року померла дочка Оксана. Вона залишилась зовсім одинока. Наприкінці життя поневірялася без постійного місця проживання. Останні роки життя (1977-1988) прожила в Івано-Франківську у Мирослави Антонович – двоюрідної сестри Степана Бандери, з якою відбувала ув’язнення і яка опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Але цькування тривали і тут. Постійно погрожували виселити, не прописували.
В останні роки життя мріяла віднайти всі друковані та рукописні вірші і видати збірку поезій. Не судилось… 24 вересня 1988 року на 106-му році життя Ольга Дучимінська померла. Похована на цвинтарі в Чукалівці, біля Івано-Франківська.
Реабілітована після смерті – 27 листопада 1992 року.
У 2012 році школі села Тяпче присвоєне ім’я Ольги Дучимінської.
 

 



 

 

  1. Дучимінська О. Сумний Христос / Упоряд. Р. Горак. – Львів : Каменяр, 1992. – 238 с. : іл.
  2. Дучимінська О. Весна / Ольга Дучимінська // Літературний StanislawІФ : від Ф. Карпінського до наших днів. – Харків, 2012. – С. 115–116.
  3. Дучимінська О. Вірші. Оповідання / Ольга Дучимінська // Качкан В. Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ – ХХ ст.) / Володимир Качкан. – Коломия, 2005. – С. 336–350.
  4. Дучимінська О. Наша пісня. Хрест : [вірші] / Ольга Дучимінська // Альманах Станиславської землі. – Івано-Франківськ, 2009. – Т. 3. – С. 485–486.
  5. Дучимінська О. Софія Русова / Ольга Дучимінська // Софія Русова: З маловідомого і невідомого. Ч. 2. – Івано-Франківськ, 2007. – С. 242–246.
  6.  

  7. Дучимінська О. «Брав в обійми стомлені душі» / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1996. – 9 трав. – С. 6.
  8. Дучимінська О. Великодні спомини : уривки / Ольга Дучимінська // Галичина. – 1999. – 10 квіт. – С. 7.
  9. Дучимінська О. Вірші / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1994. – 30 верес.
  10. Дучимінська О. Вірші / Ольга Дучимінська // Новий час. – 1994. – 2 лип.
  11. Дучимінська О. Вірші / Ольга Дучимінська // Жовтень. – 1988. – № 6. – С. 111–112.
  12. Дучимінська О. «Лист» і «Побажання» через 40 років : дві неопубліковані поезії / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1995. – 6 січ.
  13. Дучимінська О. Троянда : новела / Ольга Дучимінська // Рідна земля. – 1996. – 7 черв.
  14. Листи Ольги Дучимінської : недруковані листи письменниці до Ф. Погребенника // Перевал. – 1999. – № 1. – С. 130–145.

 

 

  1. Арсенич П. Дучимінська Ольга (Решетилович) / Петро Арсенич // Арсенич П. Іван Франко і Прикарпаття. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 198–199.
  2. Арсенич П. Сучасниця Каменяра / Петро Арсенич // Альманах Станиславської землі. – Івано-Франківськ, 2009. – Т. 3. – С. 482–484.
  3. Борис М. Життя, встелене терням / Михайло Борис // Борис М. Тяпче. – Долина, 2004. – С. 81–92.
  4. Гаврилів О. Вона несла свій хрест на Голгофу вслід за Франком / Орест Гаврилів // Гаврилів О. «Вірю в силу духа…». – Дрогобич, 2010. – С. 181–186.
  5. Горак В. Свято–миколаївський вечір : моновистава / Роман Горак // Горак Р. Поцілунок самотності. – Львів, 2021. – С. 295–310.
  6. Горак Р. Хресна дорога Ольги Дучимінської / Роман Горак // Дучимінська О. Сумний Христос / Ольга Дучимінська. – Львів, 1992. – С. 219–234.
  7. Дучимінська Ольга Олександрівна // Рух опору в Україні 1960–1990 : енцикл. довідник. – Київ, 2010. – С. 225–226.
  8. Дучимінська Ольга-Олександра Василівна // Енциклопедія Сучасної України. – Київ, 2008. – Т. 8. – С. 562–563.
  9. Дучимінська Ольга // Енциклопедія Українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 613.
  10. Дучимінська Ольга // Столиця Франкового серця. – Івано-Франківськ, 2006. – С. 191–192.
  11. Ольга Дучимінська // Стрийщина : ст.-мемор. зб. – Нью-Йорк, 1990. – Т. 2. – С. 89.
  12. Ольга Дучимінська // Щеглюк М. Село Тяпче : іст.-етнограф. дослідж. – Львів, 2016. – С. 144–147.
  13. Дучимінська (Решетилович) Ольга–Олександра Василівна // Західно-Українська Народна республіка. 1918–1923 : енциклопедія. – Івано-Франківськ, 2018. – Т. 1. – С. 608–609.
  14. Качкан В. Ольга Дучимінська / Володимир Качкан // Качкан В. Нариси історії української культури в персоналіях (ХІХ – ХХ ст.). – Коломия, 2005. – С. 325–335.
  15. Качкан В. По кременистій дорозі з терновим вінком / Володимир Качкан // Качкан В. Хай святиться ім’я твоє. – Івано-Франківськ, 1996. – Кн. 2. – С. 221–247.
  16. Качкан В. «…Я на себе кайдани приймала» / Володимир Качкан // Качкан В. Пастори слова. – К., 2011. – С. 331–354.
  17. Луговий О. Ольга Дучимінська / О. Луговий // Луговий О. Визначне жіноцтво України. – К., 1994. – С. 245.

  18. Матіїв І. Петро й Ольга Дучимінські / Іван Матіїв // З історії Долини : зб. іст.-краєзн. ст. – Долина ; Брошнів–Осада, 2020. – Вип. ІХ. – С. 126–142.
  19. Юсип Д. «Я горда людина… Не скорюсь нікому…» / Дмитро Юсип // Юсип Д. Ця Богом послана Голгофа. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 34–46.
  20. Юсип Д. Ольга Дучимінська: уроки любові, віри, мужності й честі / Дмитро Юсип // Юсип Д. Корона і вінок терновий. – Івано-Франківськ, 1998. – С. 173–179.
  21. Ярич І. Дучимінська Ольга / Іван Ярич // Ярич І. 1000-ліття в обличчях. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 100–103.
  22.  

  23. Арсенич П. …Покидати рідну землю не хотіла / Петро Арсенич // Перевал. – 2003. – № 3 – 4. – С. 163–171.
  24. Бойко Б. «Не було часу бути молодою» / Б. Бойко // Перевал. – 1999. – № 1. – С. 146–150.
  25. Горак Р. Воскреслі дзвони по Ользі Дучимінській / Роман Горак // Перевал. – 2009. – № 3. – С. 36–65.
  26. Листи болю і мужності // Дзвін. – 1997. – № 4. – С. 99–109.
  27. Пахомов В. «Як сонце встане, на Україні заграють дзвони…» : (Великдень у спадщині О. Дучимінської) / В. Пахомов // Поліття. – 1995. – № 15.
  28. Пахомов В. Благословенна будь, Мамо, між нами! : (О. Дучимінська про Свято Матері) / В. Пахомов // Жінка. – 1996. – № 5. – С. 8.
  29. Пахомов В. Людинолюбна душа : окремі штрихи до аналізу поетичної спадщини О. Дучимінської / В. Пахомов // Рідна земля. – 1994. – 30 верес.
  30. Пахомов В. Між часописами апостолка : О. Дучимінська на сторінках «Жіночої долі» / В. Пахомов // Рідна земля. – 1995. – 13 жовт.
  31. Пахомов В. Проза Ольги Дучимінської / В. Пахомов // Рідна земля. – 1996. – 7 черв. – С. 7.
  32. Ровенчак О. Жінка, яка «чула молитву землі» : / Оксана Ровенчак // Свіча. – 2009. – 7 трав.
  33. Ядловський А. «І всі ми станем мов криця…» : (про зб. віршів «Чую… молитву Землі») / А. Ядловський // Галичина. – 1997. – 16 груд. – С. 7.

 

 

3 коментарі
  1. [...] 14 год. Пропонуємо також відвідати віртуальну виставку «Життя болю і мужності» [...]

  2. [...] можна ознайомитися, переглянувши віртуальну виставку “Життя болю і мужності”. [...]

  3. Тамара коментує:

    Змістовні, гарно оформлені виставки. Вдячні вам за досвід.

Поділіться своєю думкою

(обов`язково)

(обов`язково)