Долинська центральна публічна бібліотека

Три підстави проникнення в житло.
Військово-квартирна повинність

Воєнний стан надав захисникам держави додаткових повноважень.
В суспільстві ці події породили думку, що люди в формі вправі проникати до житла без будь-яких обмежень.
Неперевірені ж чутки ведуть до паніки та втрати мешканцями пильності в момент візиту неочікуваних гостей.
Коли ж дозволено сказати «НІ» відвідувачам у формі, а за яких умов відмова тягне покарання?
Варто запам’ятати три випадки, в яких службовці можуть вільно увійти в чуже приміщення:
1) ЗГІДНО З УХВАЛОЮ СУДУ.
В момент візиту вповноважені особи пред’являють мешканцю судове рішення, що дозволяє доступ до його приміщення.
Метою таких дій може бути обшук, слідчий експеримент, розшук майна боржника тощо.
У цьому випадку людині варто зосередити увагу на дослідженні ухвали та в разі виявлення невідповідностей у тексті про це негайно заявити правоохоронцям.
Непред’явлення ухвали та посилання на «єдине рішення для всіх, що міститься в мережі інтернет» свідчать про намір незаконного проникнення в житло.
2) У НЕВІДКЛАДНИХ ВИПАДКАХ, пов’язаних безпосередньо з:

• врятуванням життя людей та майна;
• переслідуванням підозрюваних у вчиненні злочину;
• припиненням злочину.

Подібне проникнення допускається лише у екстремальних випадках, якщо зволікання може створити реальну загрозу для життя чи здоров’я людей.
До прикладу: під час пожежі, утримання заручників, порятунку дитини від падіння з висоти тощо.
Натомість, самі по собі посилання на режим війни в країні, епідеміологічну ситуацію чи проведення перевірки у будинку, не дозволяють самовільний доступ до помешкання людини.
Крім слідчого чи рятувальника, правом огляду житла під час війни наділено й військовослужбовців, але лише окремо вповноважених на це наказом коменданта та за наявності ознак невідкладності.
За кожен такий випадок службовці змушені негайно відзвітувати слідчому судді шляхом подачі обґрунтованого клопотання згідно зі ст. 233 КПК України.
3) В РАМКАХ ВІЙСЬКОВО-КВАРТИРНОЇ ПОВИННОСТІ.
Таким є примусове розквартирування службовців чи евакуйованих осіб до чужих помешкань, що передбачено п. 17 ч. 1 ст. 8 ЗУ «Про правовий режим воєнного стану».
Заселення реалізується шляхом включення житла до наказу військового командування. Після ознайомлення із відповідним документом, власник помешкання зобов’язаний надати безперешкодний доступ визначеним в тексті особам.
На сьогодні відомі випадки поселення людей лише до комунальних закладів. Проте і до приватного житла закон таке підселення передбачає.
За однієї з трьох умов, злісний опір представникам влади несе ризик притягнення до відповідальності (ст. 185 КУпАП – злісна непокора службовцю, ст. 210-1 – порушення закону про мобілізацію, ст. 342 ККУ – опір правоохоронцю, ст. 382 ККУ – невиконання рішення суду тощо).
Всі інші випадки проникнення в житло можливі виключно з дозволу власника, володільця, чи користувача приміщення.
Отже, за відсутності рішення суду, наказу про розквартирування або ознак екстремального випадку проникнути в житло можливо лише якщо мешканці цьому не заперечують. Психологічний тиск задля досягнення такої згоди неприпустимий.
Впевнившись у відсутності однієї з трьох підстав, особа вправі самостійно обирати, чи впускати гостей на свою територію.
У випадку ж наполягання службовців у наданні доступу, особі варто чітко та спокійно виразити власну заборону, залучившись очевидцями таких подій. Невпевненість або мовчання можуть бути використані як добровільний допуск до житла.
Водночас зухвала поведінка, фізичний спротив чи емоції в таких умовах недоречні.
Отже, чутки про вседозволеність людей у формі законом не підтверджуються. Правила поведінки правоохоронців та захисників під час війни законом врегульовані, а відповідно, підлягають виконанню.