Пам’яті Івана Миколайчука
15 червня 2011 року легенді українського кінематографу Івану Миколайчуку виповнилося б 70 років. Саме цій даті було присвячене чергове засідання клубу “Золота осінь». Павлина Полєтаєва провела короткий екскурс в життєвий і творчий шлях Миколайчука, ознайомила із книжковою виставкою «У сяйві очей Миколайчукової душі». Члени клубу переглянули фільм «Тіні забутих предків» і поділилися своїми враженнями.
Доля подарувала Іванові Миколайчуку 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А може, тому й увійшли, що пропустив їх через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними, барвами. А ще… 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком.
Іван Миколайчук став справжньою кінозіркою 60-70 х років. У ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі: “Тіні забутих предків”, “Сон” (1964), “Гадюка” (1965), “Комісари”, “Бур’ян”, “Анничка”, “Камінний хрест” (1968), “Білий птах з чорною ознакою”, “Захар Беркут” (1971), “Пропала грамота” (1972), “Тривожний місяць вересень” (1976), “Вавілон XX” (1979)… Він був особливий, народний, справжній, найкращий. “Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко”, – казав про Миколайчука великий Параджанов.
В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок – “націоналіст”. Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав вже посмертно.
Символом невмирущості духу Івана Миколайчука стали білі лебеді, що прилетіли на стави Чорториї після його смерті. З того часу вони стали тут постійними гостями. Люди називають їх Івановими. Тож Іван продовжує жити…