Меню


Наша адреса

м. Долина Ів.-Франківської обл.,
пр. Незалежності, 19А,
тел. (03477) 2-81-36,
e-mail: library_dol@yahoo.com


Чекаємо вас

понеділок – п’ятниця
з 10.00 до 18.00 год.
вихідний – субота
неділя – з 10.00 до 17.00
останній четвер місяця –
санітарний день


Офіційна інформація


Інтернет-ресурси Долинщини

Долинська районна рада Долинська міська рада - офіційний сайт Краєзнавчий музей «Бойківщина» Тетяни і Омеляна Антоновичів Все про бойків
Благодійний фонд громади м. Долина Карпатський трамвай. Найкращий відпочинок в Карпатах
ДУБРОВА. Сайт маленького села на Прикарпатті


Відвідування



Актуально

  
Видатні особистості Долинщини Знаменні дати 2017 року
Нові краєзнавчі видання
Наші видання:
 





Архів публікацій


Головна » Віртуальні виставки » Духівник і просвітитель

Духівник і просвітитель

(150 років від дня народження письменника, етнографа, священика Миколи Дерлиці)

Шановні користувачі! Пропонуємо вам ознайомитися з віртуальною виставкою, яка присвячена нашому земляку – священику, письменнику, громадському діячеві Миколі Дерлиці, ім’я якого прийшло із забуття.

«Боже великий, творче всесильний,
На нашу рідну землю поглянь,
Ми були вірні твому заповіту,
Вислухай нині наших благань.
Люд у кайданах, край у руїні,
Навіть молитись ворог не дасть.
Боже великий, дай Україні –
Силу і славу, волю і власть.»
Микола Дерлиця
Літературну ниву в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. добірним зерном слова засівав Микола Дерлиця. Багато років його ім’я було у забутті, і тільки у 1989 році. про нього нагадала книга «Образки з життя», в якій вперше за останніх п’ятдесят п’ять років були надруковані новели та оповідання священика і письменника Миколи Михайловича Дерлиці. Народився М. Дерлиця 23 квітня 1866 року в селі Застав’є (нині с. Баворів Тернопільського району Тернопільської області) в селянській родині. Навчався у Тернопільській гімназії, а згодом у Львівській духовній семінарії. Після висвячення (1894) понад два роки пропрацював в селах Заболотцях і Ходовичах на Львівщині. 1896 року переїхав до праці на Прикарпаття. Працював парохом в селах Гошеві, Витвиці, а з 1921 року і до смерті – у селі Тростянці Долинського району. В цих селах він плідно трудився як на духовній ниві, так і просвітницькій. Організував читальні, кооперативи, опікувався товариствами «Просвіта», «Сокіл» і «Відродження», проводив агітаційну роботу перед виборами за українських кандидатів. У Витвиці 1908 р. відкрив за свої кошти двокласну школу і утримував її до початку першої світової війни, бо вважав, що сільські діти мають бути грамотними. Це з його ініціативи і при його моральній та матеріальній підтримці вихідці с. Витвиця – С. П. Янишівський, П. С. Витвицький, С. В. Січко закінчили духовні семінарії, а М. Д. Селешко – Празький університет. Під час війни при Болехівському деканаті о. М. Дерлиця був комісаром у справах вдів і сиріт. Допоміг не одній родині, яка втратила годувальника на фронтах першої світової. Звичайно, австрійським і польським властям така здавалось би мирна діяльність М. Дерлиці була не до вподоби. До будинку священика навідувались жандарми, робили обшуки, а відтак й арештовували, але ненадовго. Бо боялися бунту селян, які дуже любили свого духівника.

священик Микола Дерлиця (в першому ряді в центрі) серед парафіян с. Витвиці

священик Микола Дерлиця (в першому ряді в центрі) серед парафіян с. Витвиці

Літературну діяльність почав у 90-х роках, ще навчаючись в духовній семінарії. Він пише оповідання, новели і нариси з життя селян, в яких докладно і правдиво відтворює той історичний період. Деякі з них були опубліковані у «Літературно-науковому віснику» й «Ділі». Перша збірка «Композитор» і інші оповідання» вийшла у Львові у 1904 році, куди увійшли такі оповідання і новели як «Пташенята», «Останній бій», «На вакаціях», «Народна школа», «Поратували», «Хмиз» та ін. Він також автор повістей на соціально-побутові теми: «Марта» (1928), «В Млаках» (1930), образків із світової війни «Воєнний дідич» (1928), що вийшли окремими книгами в Коломиї. На творчість М. Дерлиці звернув увагу Іван Франко, який писав, що М. Дерлиця у своїх оповіданнях та нарисах органічно поєднував неквапливу об’єктивну розповідь з несподіваною новелістичною кінцівкою. І. Франко сприяв виданню його творів. У листі до В. Гнатюка від 28 лютого 1904 р. він пише, що друкує М. Дерлицю поряд з Купером, 3 томом Марка Вовчка, Заєром. Оцінюючи першу збірку, Лесь Мартович у рецензії, надрукованій у газеті «Діло» від 26 лютого 1904 року, писав: «Дерлиця є добрий обсерватор та має дотеп. Взагалі Дерлиця оповідає гладко і складно та має ту дуже добру прикмету, що знає мову. Дерлиця один із не послідних талантів на Галицькій Русі».
Про твори Миколи Дерлиці можна говорити багато, вони наскрізь народні. Є серед них мистецькі перлини, які засвідчують непересічність його таланту. До них можна віднести новелу «Пташенята», в якій показане нужденне до неможливого життя міських дітей-сиріт, або повість «Марта», в якій з таким щемом йдеться про долю немолодої вже дівчини, сподівання якої на подружнє і материнське щастя стають примарними.
Відомий Дерлиця і як етнограф. Йому належить етнографічний нарис «Селянські діти», в якому подав тексти колискових пісень , записаних ним у селах Західної України. Окремі варіанти до записів Дерлиці зробив і додав Іван Франко.
На жаль багато творчих рукописів та книг о. Дерлиці згоріли під час другої світової війни.
Якщо говорити про М. Дерлицю, як про сільського господаря, то він володів усіма тими таїнствами, без яких селу неможливо було обійтися. При потребі допомагав хворим селянам, знав, як лікувати тварин і птицю. Свої знання передавав односельцям, збирав їх на бесіду, розповідав їм про події у світі, читав вірші українських поетів, а також свої твори, вчив селян ґаздівських справ.
На схилі літ М. Дерлиця важко захворів. Але і хворий виконував свої пасторські обов’язки, займався громадською і благочинною діяльністю. Та 14 березня 1934 року він помер.
Життя М. Дерлиці було нелегким, він замолоду повдовів і сам виховав чотирьох синів. Роман Дерлиця (1893 – 1962) – воював в рядах УГА, емігрував у Чехословаччину, де в Празі 1946 р. був репресований більшовицьким окупаційним режимом, засуджений на 10 років радянських таборів, після відбуття яких повернувся в Чехословаччину, де й помер. Отець Ярослав Дерлиця (1895 – 1975) – також пройшов шляхами визвольних змагань в рядах УГА, висвятився на священика, останні роки працював парохом с. Олеша Тлумацького району. Інженер Остап Дерлиця – активний культурно-просвітній та політичний діяч, член ОУН. У 1945 році замордований поляками. Місце поховання невідоме. Теофіл Дерлиця помер малою дитиною у 1911 році і похований, як і жінка М. Дерлиці, у с. Витвиці.
В с. Тростянці бережуть пам’ять про улюбленого священика. 2 червня 1991 року на Тростянецькому Будинку культури вдячні односельці відкрили меморіальну дошку, знайшли і упорядкували могилу. Але ще залишилось широке поле пошуків у архівах про життєвий і творчий шлях о. Миколи Дерлиці. Можливо, що окремі рукописи, світлини зберігають у своїх домівках жителі Тростянця, Витвиці, Гошева та Слободи Долинської, де М. Дерлиця був парохом.


  1. Дерлиця М. Новели. Оповідання / Микола Дерлиця // Образки з життя / упоряд, передм., прим. Є. К. Нахліка. – Львів, 1989. – С. 21 – 55.
  2. Дерлиця Микола // Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2 – С. 503.
  3. Дерлиця Микола // Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2. – С. 39.
  4. Дерлиця Микола // Ярич І. 1000-ліття в обличчях / Іван Ярич. – Івано-Франківськ, 2003. – С. 86 – 87.
  5. Микола Дерлиця // Образки з життя / упоряд, передм., прим. Є. К. Нахліка. – Львів, 1989. – С. 6 – 7.
  6. Олійник В. У слові невмирущому живий / Василь Олійник // Зірниця національного відродження / [упоряд. Василь Олійник]. – Долина, 2009. – С. 86 – 90.
  7. Отець Микола Дерлиця // Нескорена Долинщина. Літопис визвольних змагань : мартирологи, біографії, спогади, документи, фотографії / упоряд., авт. передм. Михайло Борис. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 348 – 349.
  8. Баб’як П. «…Один із не послідніх талантів на Галицькій Русі» / П. Баб’як // Свіча. – 1991. – 1 черв.
  9. Баб’як П. Письменник, етнограф / П. Баб’як // Прикарпатська правда. – 1985. – 16 листоп.
  10. Галів М. Духівник і просвітитель Долинщини / М. Галів // Свіча. – 2010. – 2 лип. – С. 4.
  11. Олійник В. Талант, освячений духом Каменяра / Василь Олійник // Свіча. – 1996. – 18 верес.
  12. Ровенчак О. Просвітитель сільських душ / Оксана Ровенчак // Галичина. – 1991. – 13 лип.
  13. Ровенчак О. Цього осяйного чоловіка поважав Франко / Оксана Ровенчак // Галичина. – 1996. – 18 трав. – С. 5.
  14. Фреїв Л. Пошанування у слові і пісні / Людмила Фреїв // Свіча. – 1996. – 11 трав.


Розвиднювалося дуже повільно. Пізньою осінню вже й так не скоро вибиралося на днину, а то ще налягла на місто сіра мряка – густа, хоч зачирай.
Поліцай, що сторожив на Панській, зупинився на розі, де схрещувалися ще дві вулиці. Було тихо. В ринві легко дзюрчала вода, що збиралася з осадженої по дасі мряки. Поліцай збочив хідником попри публічний огородець ід Руській. Ступав повільно, на сухіших місцях хідника вдаряв сильніше ногами і здригався цілим тілом. Його проймала дрож; його плащ, автономічна рогата шапта, стрепіхаті вуса і брови були нанизані крапельками роси. Був сірий, як і мряка. Уйшов зо 50 кроків, а проти високого поставника св. Теклі, що стояв по противній стороні дороги, завернувся. На перехресті вулиць стояв довше і старався збагнути, що де діється.
На одній із примежних вулиць зарисувалася постать мужчини. Поліцай зігнав з повік росу, витягнув шию і силувався розпізнати лице пішохода. А втім, зробив зворот і подався в глиб Панської. Рівночасно із-за поставника св. Теклі виховзнулося двоє дівчат. Босоніж перебрели болото, що розіллялося по дорозі-таки грубою верствою, та хідником спішили панові назустріч. Пан випередив їх і звернув на Панську. Дівчата побігли наздогін. Старша нечайно вхопила пана за руку і похилилася цілувати. Пан, почувши студений, слизький дотик, здригнувся, нагло зупинився, а вириваючи руку, ненароком ударив дівча по лобі.
– А то що? – скричав.
– Змилосердіться, паночку, ми бідні! – залебеділа дівчина.
– А! – сказав пан, перебігаючи цілу скалю.
Дівча хотіло знов ухопити його руку, але пан держав уже руки в кишенях.
– То твоя сестричка? Що? Гм, гарні личка, хоч брудні. Як підростете, прийдете до мене, – так собі говорив пан, потім із притиском засміявся і поплив ходою салонового льва. Дівчата переглянулися.
– Ото! – сказала старша тремтячим голосом.
Вернули ні з чим, звідки прийшли. Старша дівчина, може, десятилітня, сперлася плечима до ступня поставника, пустила кінці виповзлої плахти, що нею вкривала свою голову і клуночок на плечах, та засукувала руки. Менша, найбільше шестилітня, причакнула коло неї, обгорнувши заболочені ноги спідничиною. На голові мала малу забрукану мальовану хустинку. Поліцая не спускали з очей.
У клуночку, за плечима у старшої, щось заворушилося і зам’явкало. Дівчина вхопила кінці плахти, притисла сильно до грудей і стала підкидуватися догори. М’явкання притихло. Поліцай тим часом вернув на ріг Панської. Пішоходи, хоч іще рідко, а все вже вешталися сюди й туди. Поліцай розглядав кождого вже здалека. Перепустив кількох панів, підносячи руку до дашка шапки, та сам подався за ними. Дівчата вдруге побігли на перехрестя і натрафили на муляра. Сей, не зупиняючись, уткнув щось старшій у руку. Менша швиденько вхопила сестриччин кулак і розвела його; побачивши там крейцар, повела очима на сестру, при чім показала дрібонькі зубки – оттак, як заголоджена собака, коли побачить у руках чоловіка кусник хліба.
Муляр зробив добрий початок. Якраз вертали – понай-більше жінки – з раннього богослужіння. Сестрички розщибалися. Бігали вперед, заверталися, бродили по болоті, похрамували, ховзалися на хіднику, але не могли нарікати. Перепадало дещо в їх дрібні руки. Та нараз сполошив їх якийсь поважний горожанин.
– Що то за порядок? – визлобився він. – Діти вчити жебрати? Поліцай, нагнати їх геть!
Поліцай справді застукав підковами об хідник і побіг за дітваками. Діти сховалися за св. Теклю. Поліцай не вступався вже з рога Панської. По якімсь часі обійшов здалека городцем святу Теклю і наблизився до дівчат.
– Ну, маєте дещо? – заговорив.
Старша відтворила кулак і пальцем другої руки, пересуваючи гроші по долоні, говорила:
– Отеє жидові за нічліг, то дитині на молоко, а ті дві мамі на булочку.
Потім подивилася на меншу так жалісно.
– Для нас знов нема нічого, – додала.
– Робіть що знаєте, – сказав поліцай, – а на Панську не ходіть, там уже інший буде.
І пішов своєю дорогою. Дівчата не знали, куди собою вдарити. На Панській справді явився інший сторож «безпеченства». От вони пішли в публічний огородець, що тягнувся здовж Панської. Під деревом білілися порозсипувані дробинки булки. Менша нахилилася і визбирувала їх з болота просто в рот. Кришки падали десь з дерева. Старша підвела голову і побачила, як два чи три горобці пробували сісти на поличку, що була прикріплена до дерева заввишки хлопа, вдарилися крильцями і посипалася булка.
– Ганю, ходи-но сюди, – сказала до меншої. – Я тебе підсаджу, а ти подивися, що є на дощинці.
Ганя звела рамена як би до лету, а сестра насилу піднесла її догори.
– Самі кришки, – сказала Ганя.
– Позмітай у подолок! – радила старша.
Отеє вони попали на спорт пана бурмістра. Він зробився в місті навіть популярним. Пан бурмістр, член товариства охорони звірят, подбав, щоб у відповідних місцях городця поуставлювано полички, і сам ранками зимовою порою насипав на полички, як він виражався, пташенятам на їду. Того ранку пан бурмістр розпочав отеє свою діяльність. Обтулений в довгу бунду, в глубоких калошах обходив він огородець, черпав рукою з паперового мішечка дробинки булки і сипав на полички. Рівночасно зазирав за пташками і приманював їх найлюбішими словами.
Вже був упорався, коли спостеріг, як здоровенна ворона скакала з гіллі на гіллю, все нижче й нижче, потім сіла на поличку і пажерливо заїдала булку. Пану бурмістрові то не подобалося. Зігнав ворону. Приплила йому гадка подивитися, що діється на інших поличках. Адже ж таких ворон тепер без ліку по місті. Йшов, і йому робилося якось ніяково. На кінці городця, від св. Теклі, став і зачудувався. Дітвак держав дітвака в повітрі, а той обкрадав пташенята. Зробив пару кроків і зловив дітваків. Був лютий, такий лютий, що не знав, як то назвати.
– Поліцай! – крикнув.
Залякані дівчата стояли тихо, як зловлені пташки; здавалося, що не дихають. Поліцай надбіг.
– На поліцію! Добре держати! Сам стягну протокол, – важко дишучи, приказував бурмістр.
І поліцай пігнав їх на поліцію.
– Феральний день! Бідні пташенята! – буркотів пан бурмістр, поспішаючи до бюра.
До протоколу приставив дівчат знаний з досвітку поліцай.
– Як називається ваш отець? – грізно питав пан бурмістр. Дівчата мовчали.
– Злодійське насінє, говори! – лютився бурмістр.
Поліцаєві стало жаль бурмістра, він не був лихий чоловік.
– Отець їх помер перед двома тижнями, – відповів.
– То мати десь є!
– Де мати? – звернувся поліцай до старшої дівчини.
– В шпиталі, – відповіла.
Очі бурмістра все ще бігали, але він питав уже притишеним, не зовсім певним голосом: – Нащо ви крали булку?
Старша дівчина зложилася до плачу і ледве промовила:
– Ми від двох днів нічого не їли.
В тім у клуночку глухо зам’явкало.
– Перешукати! – гнівно чи здивовано повелів бурмістр поліцаєві.
Поліцай здіймив з плечей дівчини плахту з клуночком і поклав на підлозі. Бурмістр оторопів. Він чув, як у самім вершку його лисої голови щось рушилося і сунулося геть на очі. Аж присів на кріслі. Його долішня губа звисла вниз, а широко отвореними очима дивився на голу майже дитину, що лежала перед ним на лахах, з очима без кліпок, з побабченим, загноєним тільцем, зо стрепіхатим, скуйовданим волоссям… Зрозумів. Він глянув у бездонну пропасть нужди, дістав завороту голови і млості і – відвернувся.
– Випустити геть! – сказав безрадним тоном.
І дівчата, як пташенята, опинилися знов на волі.


Поділіться своєю думкою

(обов`язково)

(обов`язково)